18-03-2024 Арто Антонен (Antonin Artaud) 9274

Біографія Антонена Арто

Антонен Арто – французький письменник, драматург, реформатор театру, актор, есеїст – народився 4 вересня 1896 року в Марселі (Франція).

У дитинстві часто хворів. Внаслідок перенесеного у 5-річному віці менінгіту розвинулася психічна хвороба, яка періодично загострювалася впродовж усього життя письменника. В юності Арто писав вірші, які знищив під час нападу депресії у 1914. Упродовж 1915-1920 лікувався у різних санаторіях. У 1916 його призвали на військову службу: після 9-місячного навчання у військовому таборі його комісували.

Навесні 1920 Арто приїхав у Париж, щоб стати письменником. До літературної праці його залучив Е. Тулуз, психіатр і власник журналу «Демен». Спочатку Арто редагував переклади, а потім став одним із авторів і редакторів журналу. Наприкінці 1920 Е. Тулуз познайомив Арто з визначним режисером Люньє-По. Невдовзі Арто став актором театру «Евр», створеного Люньє-По ще 1893, а вперше вийшов на сцену у лютому 1921. У цей час Арто захоплювався творчістю раннього М. Метерлінка (йому він присвятив у грудні 1922 статтю «Моріс Метерлінк») і пізнього А. Стріндберга.

1922 року завдяки визначному актору і режисеру Фірмену Жем'є Арто вступив у трупу Шарля Дюллена. Тут він познайомився з актрисою Женікою Атанасіу, котра відіграватиме важливу роль у його житті протягом семи років. В експериментальному театрі Дюллена проявився талант Арто як актора, сценографа й автора костюмів. Влітку 1922 в Марселі на Колоніальній виставці Арто побачив виступ камбоджійських танцюристів, після чого зацікавився східним театром. Наступного року він залишив трупу Дюллена і перейшов у театр «Комелі де Шанз-Елізе» Жоржа Пітоєва, де грав протягом року. У 1923 Арто видав свою першу книгу – поетичну збірку «Небесний трик-трак» ('Tric-Trac du Ciel»), а також два номери власного журналу «Більбоке». У 1925 вийшли друком ще дві збірки поезій Арто – «Пуп лімбів» («L'Ombilic des Limbes») і «Нервометр» («Le Pese-Nerfs»).

У 1924 Арто зблизився із сюрреалістами, став одним із лідерів і теоретиків цього руху. Він співпрацював із сюрреалістичними журналами, редагував видання «Революсьйон Сюрреаліст», очолював Сюрреалістичне Бюро Досліджень, де розроблялася теорія сюрреалізму, досліджувалася психологія «сюрреалістичної думки» тощо. У травні 1925 Арто виступив як режисер, поставивши п'єсу Л. Арагона «До стінки». До сюрреалістичного періоду творчості Арто належать його п'єси «Цівка крові» («Le Jet de sang», 1925) та «Самурай, або Драма почуттів» («Samourai ou Le Drame du Sentiment», 1923-1925).

«Самурай, або Драма почуттів» – коротка драма у чотирьох актах. Довгий час вона вважалася втраченою, була знайдена і опублікована лише наприкінці 1960-х. У цій «східній» п'єсі втілено ряд принципів сюрреалізму: естетика сну (Самурай бачить сон, але не спить), втілення підсвідомих бажань (вони реалізуються у кожному з чотирьох актів), мотиви еротики та насильства. У «Самураї» Арто застосовує також такі прийоми, як гротеск, «маріонетковість», маски.

У 1926 після розколу в сюрреалістичному русі Арто залишив його ряди. Разом з двома іншими сюрреалістами – Р. Вітраком і Р. Ароном зін заснував Театр «Альфред Жаррі». У листопаді того самого року Арто опублікував свій перший театральний маніфест – «Театр «Альфред Жаррі» («Le Theatre Alfred Jarry»), змістом якого було заперечення існуючого театру, як і всіх усталених форм культури загалом. Театр «Альфред Жаррі» не мав ні свого приміщення, ні постійної трупи. Він проіснував до початку 1929 і встиг показати чотири вистави. Першою була вистава, показана лише двічі (прем'єра відбулася 1 червня 1927), яка складалась із сюрреалістичних мініатюр трьох учасників театру («Спалене черево, або Божевільна мати» Арто, «Жігонь» Арона і «Таємниці Кохання» Вітража). Друга вистава (14 січня 1928) включала фільм Вс. Пудовкіна «Мати» (за романом Максима Горького), заборонений французькою цензурою, і третій акт п'єси П. Клоделя «Південний розділ». 2 червня 1928 відбулася прем'єра драми «Сон, або Гра снів» А. Стріндберга, а 14 грудня того ж року – остання прем'єра Театру «Альфред Жаррі» за п'єсою Вітрака «Віктор, або Діти при владі».

Протягом цих років Арто створив кілька маніфестів свого театру: «Театр «Альфред Жаррі». Рік перший. Сезон 1926–1927 років», Маніфест ненародженого театру», «Театр «Альsped Жаррі». «Сезон 1928 року», «Театр «Альфред Жаррі» (1929), «Театр «Альфред Жаррі» у 1930 гоні. Водночас із роботою в театрі Арто знімався у кінофільмах. Серед його найбільших кіноролей – чернець у фільмі К.Т. Дрейєра «Страсті Жанни Д.-Арк» і Марат в «Наполеоні» А. Ганса (обидва – 1927). Савонарола в «Лукреції Борджіа» А. Ганса (1934). Пробував Арто свої сили і як кіносценарист (сюрреалістичний фільм «Мушля та священик», 1927, реж. Ж. Дюлак).

Визначальною подією в житті Арто була Колоніальна виставка в Парижі у травні 1931. Там він побачив виставу фольклорного театру індонезійського острова Балі, якій присвятив статтю «Про балійський театр» («Sur le Theatre Balinais»). Після цього Арто виступав з лекціями, написав ряд статей, маніфестів, листів, що увійшли до його найвизначнішого твору – книжки «Театр і його двійник» («Le Theatre et son Double»), у якій Арто розкрив власну театральну систему. Майже всі складові цього збірника написані у 1932-1935: «Театр і чума», «Алхімічний театр», «Режисура та метафізика», «Про балійський театр», «Театр східний і театр західний», маніфести «Театр Жорстокості» («Le Theatre de la Cruaute»), «Листи про жорстокість» («Lettres sur la Cruaute»), «Листи про мову «та ін. Сама ж книга вийшла друком у лютому 1938.

«Театр і його двійник «містить ідею про те, що театр не повинен бути «нерухомою копією», двійником повсякденної реальності. Арто визнає за театром самостійну і креативну роль («сенс життя поновлюється театром»); він сам утворює самодостатню реальність, у якої має бути свій двійник (тінь). На цього двійника, за Арто, і «впливає театр, цю примарну личину він і копіює». Арто протиставляє «західний», раціональний, психологічний театр «східному», релігійному, містичному, метафізичному театру. Виставу він вважає ритуалом, сцену – місцем священнодійства. Майбутній театр – це «театр жорстокості». Лише жорстокість, насильство, кров і еротика здатні вивести з емоційної рівноваги, пробудити первісні інстинкти і повернути західному глядачеві втрачений ним «смак до життя». Арто пропонує ставити криваві трагедії Єлизаветинського театру, інсценізувати «взяття Єрусалиму» чи «завоювання Мексики», історію Синьої Бороди «з новою ідеєю еротизму і жорстокості» та «розповідь про маркіза де Сада, де еротизм буде транспонований, алегоризований і об'єктивований у жорстокості».

Такі постановки, як вважав Арто, мають викликати почуття естетичного шоку, впливати на глядача, як чума. Театр, «як і чума, слугує розкриттю глибин первісної жорстокості, в яку виливаються всі незвичайні можливості свідомості». Арто вважав, що зображені сцени насильства та жорстокості виконують терапевтичну функцію. Адже вони пробуджують темні інстинкти та пристрасті, тим самим сприяючи очищенню (катарсису) людини.

Арто намагався художньо втілити свою теоретичну театральну систему. У лютому 1935 він написав п'єсу «Сім'я Ченчі» («Les Сеnсі») – «трагедію на чотири дії за Шеллі та Стендалем». Прем'єра, яка відбулася 6 травня і тривала 17 днів підряд (Арто грав роль графа Ченчі), розчарувала публіку і критиків. Арто сприйняв її як провал і неможливість реалізувати свої задуми у традиційному театрі. Він вирішив відправитися за океан для зустрічі з доколумбівськими цивілізаціями. У січні 1936 Арто прибув у Гавану, звідти подався у Мексику, де читав лекції в університеті, писав для місцевих газет статті на суспільно-куль-турну тематику. У серпні Арто відправився до віддаленої місцевості Сьєрра Тараумара, де взяв участь у ритуалі, влаштованому жерцями індіанського поселення. Ритуал ґрунтувався на застосуванні соку пейотлю (місцевого кактуса, з якого добувають галюциноген). Описуючи свою подорож до Мексики у книзі «Тараумара» («Аu pays des Tarahumaras»), Арто зізнався, що збагнув тоді сенс життя, досяг свободи духу.

У листопаді 1936 Арто повернувся в Париж. Він був хворим, посилилася його наркотична залежність, загострилося неприйняття європейського життя. Арто пройшов кілька курсів лікування від наркоманії, відновив дружні стосунки з Сесіль Шрамм. Оскільки йшлося до шлюбу, у травні 1937 Антонен і Сесіль поїхали у Брюссель для знайомства з її батьками. Тут Арто прочитав лекцію про Тараумару, яка завершилася скандалом, внаслідок якого батьки нареченої відмовили Арто. Після цього Арто назавжди відмовився як від інтимних зв'язків, так і від світу та себе. У вересні 1937 Арто здійснив своє останнє паломництво – в Ірландію. Він писав звідти, що він – Христос, здатний врятувати людство від майбутньої війни, що його місія полягає у руйнуванні підвалин хибної європейської цивілізації; стверджував, що відшукав в Ірландії Святий Грааль, привезений туди королем Артуром. В Арто розвинулася манія переслідування. У вересні він вчинив скандал у Дублінському монастирі, просидів кілька днів у в'язниці, а 29 вересня відбув у Гавр. Під час плавання Арто кинувся на механіка, запідозривши його у злих намірах. Прибувши у Гавр, Арто потрапив у лікарню як небезпечний душевнохворий.

Арто перебував у різних французьких клініках. Він листувався з друзями, регулярно вів щоденник, що включає спогади про богемне минуле, кабалістичні та ритуальні символи, магічні нотатки, «творив» поезії невідомою мовою, схожою на індіанські діалекти. У період гітлерівської окупації Франції друзі Арто (А. Адамов, Ж.-Л. Барро, П. Елюар, Р. Деснос) домоглися його переведення у психіатричну лікарню містечка Родез, що на півдні країни. Сюди Арто прибув у лютому 1943. Основною формою творчості Арто цього періоду стали листи, частина з яких вийшла друком у квітні 1946 під назвою «Листи з Родеза» («Lettres de Rodez»). Навесні 1946 завдяки втручанню друзів Арто звільнили із лікарні, і він повернувся в Париж. На гроші, зібрані від аукціону картин і книг (у ньому взяли участь художники П. Пікассо, Ж. Брак, Г. Арп, Ф. Леже, письменники А. Жід, Т. Тцара, П. Елюар, Ж.-П. Сартр, Ф. Моріак), друзі Арто винайняли йому флігель у дворі психіатричної лікарні в передмісті Парижа – Івр-сюр-Сен. Там він і помер 4 березня 1948 року від раку прямої кишки.

Театральна теорія і практика Арто справила помітний вплив на повоєнну драматургію, зокрема на театр абсурду (Е. Йонеско, Ж. Жене, Ф. Аррабаль, Е. Олбі), світову авангардну режисуру (Р. Блен, Ж.-Л. Барро, М. Бежар, П. Брук, Є. Гротовський, В. Фокін), західну філософію (Ж. Батай, М. Фуко, Ж. Дерріда, Ж. Дельоз).

Біографія

Твори

Критика