28-04-2024 Джозеф Геллер (Joseph Heller) 116

Біблійні номінативні алюзії-антропоніми як засіб створення іронічного ефекту в художньому тексті (на матеріалі роману «Бог знає» Дж. Геллера)

Біблійні номінативні алюзії-антропоніми в романі Дж. Геллера

Н. В. Черкас

Біблійні алюзивні власні назви є кодами певної суми фонових знань читача. Даючи героям роману «Бог знає» імена відомих біблійних персонажів, Дж. Геллер наділяє їх рисами характеру, зовсім не притаманними їх біблійним прототипам. Таким чином, виділені риси, у свою чергу, служать основою для проведення аналогії між порівнюваними персонажами і сприяють створенню іронічного ефекту.

Ключові слова: антропонім, іронічний ефект, біблійна номінативна алюзія.

Biblical allusive proper names represent the code ofcertain sum of the reader s background knowledge. Giving the personages of the novel «God Knows» the names of their famous biblical prototypes, J. Heller ascribes them the features not typical of biblical characters. Thus, the features they are distinguished by are the basis for drawing analogy between the compared personages and cause ironic effect creation.

Key words: anthroponym, ironic effect, biblical nominative allusion.

Мета нашої статті полягає у тому, щоб простежити як біблійні номінативні алюзії- антропоніми виконують функцію створення іронічного ефекту у тексті роману «Бог знає» («God Knows», 1984) Дж. Геллера.

Онтологічні та гносеологічні властивості власних назв були предметом уваги різних наукових напрямів мовознавства і лінгвопоетики: порівняльно-історичного (В. Джонз, М. Мюллер, А. Мейє, В.В. Іванов, В.П. Нерознак), структурно-семіотичного (П.О. Флоренський, М. Фуко, Ю.М. Лотман), семантичного (О.К. Смирнов, Т.А. Ненашева, А. Вежбицька, С. Кріпке) та комунікативно-когнітивного (О.Ю. Андрієнко, Л.В. Гнаповська, Г.Г. Молчанова, С.В. Льовочкіна, Т. Велентайн, А. Лєрер, Р. Цур). У результаті таких досліджень визначено, що власна назва містить багатошарове семантичне й асоціативне наповнення, яке сформувалось у ході культурно-історичного розвитку суспільства. Ономатологами висвітлені структурно-семантичні властивості власних назв (О.В. Суперанська, Р.Є. Бєрєзнікова, В.Д. Бондалєтов), семантико-стилістичні (В.Д. Піменчик, О.К. Смирнов) та комунікативно-прагматичні (О.Ю. Андрієнко, В.А. Кухаренко, С.В. Льовочкіна, С.М. Смольніков) особливості їхнього функціонування у художньому тексті.

Власні назви стали кодами певної суми фонових знань, специфічними видами згорнутих національно-культурних текстів, що зберігають у своїй семантичній пам’яті культурно-історичні сюжети, вписані у сучасну суспільну свідомість.

Власні біблійні імена David, Joseph, Moses, Samuel та інші виявляють в художньому тексті деактуалізацію ознаки, покладеної в основу внутрішньої форми мовного знака, вираженого антропонімом. У результаті асоціативно-образного переосмислення власного імені за ним закріплюється певна ознака, вмотивована тими якостями, які виявив біблійний персонаж і які зафіксовано в Біблії або апокрифічних текстах. Наприклад, метафоричне переосмислення імені Юда (Judas: д. євр.: = хвала Ієгови) пов’язане з євангельськими подіями. В сучасній мові антропонім уособлює людину, яка, вдаючи дружбу, здатна заради користі на злочин.

Антропоніми виступають невід’ємною частиною характеристики літературного персонажа, суттєво доповнюючи інформацію, що міститься не тільки в описі його зовнішності, поведінки, рис характеру, а також в описі його походження та соціального становища [1].

Найчастіше мотивація вибору алюзивного імені міститься у тексті і є прямо або опосередковано вираженою, а сприйняття її читачем залежить від обсягу фонових знань, якими він володіє.

Головним та єдиним персонажем роману «Бог знає» є цар Давид, який жив у час дохристиянської ери і життєдіяльності якого присвячені кілька книг Старого Заповіту. Кожний із чотирнадцяти розділів роману має заголовок та відтворює події з життя царя Давида, описані у І і ІІ Книгах Самуїла. Цей художній твір можна розглядати як сатиру на менталітет, моральний облік та поведінку американців 80-х років ХХ ст., особливо тих, що були при владі і займали помітне місце в тогочасному американському суспільстві. Насамперед, досліджуваний роман Дж. Геллера - сатиричний, хоч його також можна віднести до жанру історичного, психологічного, філософського та соціально-побутового роману. Основним засобом створення сатири у романі є стилістичний прийом іронії.

За кожним біблійним антропонімом, вжитим у тексті роману, стоїть певний образ. Біблійні антропоніми, підібрані для персонажів художнього твору, є невід’ємною частиною їх характеристики. За біблійними антропонімами вже традиційно закріплені цілі образи. Наділення біблійних персонажів рисами, що не були їм притаманні, у контексті роману «Бог знає» Дж. Геллера і призводить до створення іронічного ефекту.

Іронія як лексико-стилістичний засіб ґрунтується на невідповідності реальної ситуації і ситуації, описаної вербальними засобами. Іронія пов’язує семантику мовних одиниць із їх природним комунікативним оточенням. Для розуміння іронії важливу функцію виконує категорія модальності, яка граматично виражає відношення того, хто говорить, до дійсності, тобто його ставлення до змісту мови, до співбесідника, до себе самого. Іронічний смисл - смисл такого речення, висловлювання, тексту взагалі, у якому суб’єктивно-оцінна модальність негативного характеру міститься у підтексті і знаходиться у протиставленні із поверхнево вираженим змістом, який, у свою чергу, створюється за допомогою невідповідності між традиційним та ситуативним значенням (узуальним і оказіональним, прямим і переносним) [2: 60].

Ситуативна іронія - це явний, емоційно-забарвлений тип іронії, який усвідомлюється відразу і відповідає традиційному визначенню іронії. Вона виникає на основі контрасту між ситуативним контекстом і прямим значенням слова, словосполучення, речення, відразу ж породжує значення, протилежне прямому. Ситуативна іронія, як правило, реалізується у мікро- і макроконтекстах. Під ситуативним контекстом ми розуміємо ситуацію «у вигляді мовного викладу» [2: 7]. Для актуалізації ситуативної іронії вживаються засоби лексичного (слово), а також синтаксичного рівнів (відокремлені синтаксичні конструкції, транспозиція синтаксичних конструкцій). За допомогою засобів цих двох рівнів складається відносно простий контекст, що має двосторонню структуру: виклад ситуації та коментування, її оцінка, зроблена автором або персонажем [2: 71].

У контексті роману «Бог знає» окремі персонажі з Біблії завдяки алюзивній іронії втрачають канонізовані позитивні, нерідко героїчні риси, перетворюючись у звичайних людей з їхніми слабкими сторонами характеру та вадами. Найчастіше іронічно характеризовано Мойсея. Так, наприклад, він представлений у сварці зі своєю дружиною: «As a matter of record, the marriage of Moses to the Ethiopian woman proved a compatible one, and just about the only time she ever raised her voice to call him a dirty Jew was after he had raised his voice to call her niggef» [3: 53]. У даній ситуації Мойсей, героїчний лідер єврейського народу, який врятував ізраїльтян від тиранії єгипетських фараонів, законодавець і пророк, в особистому житті вживає лайливі слова. Крім того, у цьому уривку відчувається іронічне ставлення автора до свого героя, що виражено словосполученням a compatible marriage.

Іронічна характеристика Мойсея у наступному уривку виникає внаслідок вживання структурного та синонімічного повторів і анахронізму. Давид співчутливо оцінює долю Мойсея, що перебував у важкому становищі, оскільки повинен був виконувати настанови Бога з метою порятунку ізраїльського народу від єгипетської неволі, та, з другого боку, терпіти незадоволення людей, які вже втрачали надію: «With God yakking at him from one side for forty years and the people groaning and threatening on the other, it’s no wonder he looks so old in that statue in Rome and went to his grave at only a hundred and twenty» [3: 24].

Структурний повтор у даному прикладі виникає у простому реченні внаслідок перерахування однорідних незалежних дієприкметникових конструкцій із прийменником, які відносяться до різних слів (yakking (God); groaning, threatening (people)). Дієслова yak, groan, threaten, які містять пейоративний оцінний компонент, можна розглядати як контекстуальні синоніми. Анахронізм (statue in Rome) інтенсифікує іронічну модальність уривку.

У другій главі роману цар Давид намагався викликати дух Мойсея для того, щоб попросити поради, але замість Мойсея з’явився дух Самуїла, який говорить про Мойсея як про глухого і сліпого, хоч у пророка ніколи не було таких фізичних вад: «I sent for Moses. Don’t butt in... Get me Moses. I don’t want you... Tell him I have to talk to him.» - «He’s deaf as a stone- «Can’t he read lips?» - «He’s almost blind now». - «His eye wasn’t dim when he died». - «Death sometimes changes people for the worse «, said Samuel funerally» [3: 55]. Наділяючи пророка сліпотою і глухотою, Самуїл підсилює свої слова образним порівнянням. Створенню іронічної модальності тексту сприяє вживання вульгаризму (to butt in) і підсумовуючого парадоксу (Death sometimes changes people for the worse).

У наступному уривку іронічна характеристика Мойсея виникає в тексті внаслідок використання синтаксичної симетрії, концентрації однорідних синтаксичних одиниць, у даному прикладі - риторичних запитань, у яких оповідач піддає сумніву здатність пророка вислухати та записати велику кількість законів, які Бог повідомив Мойсею на горі Сінай (Вихід, 19:3; 24:18), тим більше, що він зовсім не був повільним ні в діях, ні в мові (slow of speech): «The story goes on and on and on with all those laws. Who could listen to so many laws, even in_ forty years? Go remember them. Who could write them down? When did he have time_ for anything else? And he had to pass them on. Keep in mind that Moses was slow of speech. No wonder it took so long» [3: 5].

Крім Мойсея, й інші біблійні персонажі зазнають у цьому романі іронічного перевтілення.

Цар Давид зневажливо говорить про ізраїльського велетня Самсона, героя, що врятував свій народ від филистимлян і вважався уособленням сили та героїзму: «...that goon, that troglodyte, that hairy ape. Oh, that Samson. Such a dope he was, a yold, an overgrown ignorant country rube stupidly tempting a savage wrath of the Philistines again and again with the headstrong misleads of the erring half-wit. Who could handle him? A Judge they named him yet...» [3: 29]. Слова goon, troglodyte, hairy ape, dope, yold, rube, half-wit, які негативно характеризують Самсона, утворюють контактний синонімічний повтор та структурно-синтаксичну конвергенцію, що інтенсифікує іронію, виражену за допомогою лексичних засобів.

Так само зневажливо цар Давид згадує біблійного персонажа Ісава: «And that hairy man Esau took two Hittite women for wives, a griefto both Isaac and Rebekkah, who doubtless had fixed their hopes on a big Jewish wedding party» [3: 29]. У даному випадку негативна оцінка виражена за допомогою пейоративного означення hairy до підмета Esau та вільної прикладки a grief to both Isaac and Rebekkah, яка говорить про те, що Ісав приніс горе своїм батькам Ісааку та Ребеці, які покладали на нього надії.

Зображаючи долю біблійного героя Йосифа, автор вживає іноземні, десемантизовані слова, створюючи іронічний контекст: «And - presto! They [Joseph’s brothers. - N.Ch.] stuck him down a well. And abracadabra! All of a sudden he was a grand vizier, and the Pharaoh had made him ruler over all the lands of Egypt... And Joseph also was embalmed when he died at a hundred and ten in the very last sentence of Genesis» [3: 52]. Варваризм presto і десемантизоване слово abracadabra зовсім не відповідають змісту біблійної історії. Змінюючи стилістичну тональність висловлювання, вони призводять до деформації старого коду, який тепер пристосовується до виконання нового комунікативного завдання. У стилі висловлювання відчувається протиріччя між поверхневим і глибинним змістом, що сприяє створенню іронічного смислу.

Головний персонаж роману, Давид, визнає, що мотивом для його поєдинку із велетнем Голіафом стала пиха і зарозумілість (I Книга Самуїла, 17:14; 21:9; 22:10): 1) «I was afire with conceit and bursting with a zeal to show off when I found myself with the chance to fight Goliath one on one» [3: 15]. Протагоніст дуже невдоволений із того приводу, що пророк Натан заборонив йому спорудити Божий Храм (II Книга Самуїла, 7:2, 4; I Книга Хронік). Протагоніст дуже високої думки про себе і вважає себе живою легендою. Він пригадує епізод, коли сам звернувся до филистимського царя Ахіша із міста Гефа за допомогою під час втечі від Саула (I Книга Царів, 21; 27-29).

Як тільки головний герой увійшов до Гефа, його відразу пізнали воїни і заарештували: 2) «I was spotted within minutes of walking into the first inn I saw after passing through the gates of the city. I don’t know why I was identified so quickly - we’re not allowed to make pictures of each other and never did... I was famous, I guess, and probably had been pointed out in the past to some of the Philistine fighting men present. I was something of a legend in my own time» [3: 175].

Цар Давид відкрито визнає те, що він зарозумілий і зверхній, порівнюючи себе із Мойсеєм: 3) «He [Moses. - N.Ch.] was as nearly perfect as it is possible for a human to be. He asked nothing for himself, and nothing is what he got. I am arrogant enough to wish I were as modest as he, and modest enough to know that this is arrogance» [3: 54], і з Йосифом: 4) «Doubtless the vanity and snobbishness characteristic of Joseph and me were continual incitements to the animosity of the others; but I was never as bratty as he, and I believe I had more than a coat of many colors and a good way with interpreting dreams on which to base my early presumption of superiority» [3: 35].

У наведених мікроконтекстах іронічний ефект виникає завдяки вживанню:

гіпербол (to be afire with conceit and bursting with a zeal);

анахронізму (to make pictures) з метафорою і майозисом (I was something of a legend in my own time) ;

оксюморонного словосполучення (to admire one’s own sorrow);

анадиплозису (Moses asked nothing ... and nothing is what he got), рамкового повтору, хіазму з оксюмороном (I am arrogant enough to wish I were modest as Moses, and modest enough to know that this is arrogance);

синонімічного повтору (vanity, snobbishness, superiority) з антитезним протиставленням Давида Йосифу та пейоративного прикметника bratty для характеристики Йоси- фа у порівняльній конструкції I was never as bratty as he.

Вищенаведені приклади показали, що біблійним антропонімам притаманна у контексті функція іронічного переосмислення завдяки тому, що автор наділяє біблійних персонажів, за якими закріпилися певні образи і асоціації, негативними рисами характеру, що цілком суперечили їхнім реальним якостям. У поданих прикладах ми побачили, що іронічне переосмислення супроводжується вживанням у тексті художнього твору таких лексичних засобів, як метафора, гіпербола, епітет, оксюморон, вживання лайливої лексики та таких лексико-синтаксичних засобів, як антитеза, майозис, образне порівняння, різні види повтору.

Переосмислення антропонімів проходить два етапи. Зі всього комплексу пов’язаних з іменами ознак актуалізуються тільки найбільш відомі. Наприклад, біблійний герой

Joseph (Йосиф) є уособленням невинності і цнотливості. Таким чином, виникають стійкі метонімічні відношення типу «людина - її риса». Виділені риси, у свою чергу, служать основою для проведення аналогії між порівнюваними особами (метафоричні відношення) у певному контексті. Ці ознаки складають семантику власних назв у певному контексті.

У вертикальному контексті власні імена завдяки алюзивності набувають нових конотацій на основі закріпленого значення та сприяють поглибленню контекстної ситуації, передачі емоційного стану, створенню цілого художнього образу, створенню іронічного ефекту.

Література:

Авксентьєв Л.Г. Сучасна українська літературна мова: фразеологія / Л.Г. Авксентьєв. - Харків: Вища школа, 1983. - 137 с.
Походня С.И. Языковые виды и средства реализации иронии / С.И. Походня. - Киев: Наукова думка, 1989. - 128 с.
Heller J. God Knows / J. Heller. - New York: Simon and Schuster, 1997. - 356 p.
Holy Bible. New Revised Standard Version Containing Old and New Testaments. - Grand Rapids (Michigan): Zondervan Bible Publishers, 1990. - 1412 p.

Л-ра: Мова і культура. – 2011. – Вип. 14, т. 1. – С. 97-102.

Біографія

Твори

Критика